Білі камені й … білі крила

Камені… Вони всюди. Великі і величезні, білі і порослі зеленим оксамитом чи розфарбовані святою червоною землею Меджугор’я. Вони – щасливі господарі цієї гори, адже Вона, Цариця миру, ступає тут…  Й ставши на цю дорогу, ти опиняєшся немов у заповіднику незвичайних, відполірованихмільйонами босих ніг, каменів.Ніби це зачарована кам’яна річка, якою мільйони паломників, залишивши на березі зручне взуття і  комфорт асфальту, мріютьдопливти до Джерела, до Витоку, до місця де стояла Богородиця. 

Живим ланцюгом, мовчки, повільно люди піднімаються вгору. На хвилину зупиняються лише щоб молитись біля стацій – кам’яних картин зі сценами з життя Марії та Ісуса. Торкаються стели губами, шепчуть свої благання, підносять хусточки й ікони… Йти не просто, багато кого рятують палиці, когось ведуть рідні або й просто чужі люди, але мабуть, тут це слово – «чужі» – зовсім недоречне… На цім незвичнім шляху, навіть колючі кипариси стають нам близькими, по-дружньому підставляючи стовбури, що від безкінечних людських доторків теж відполіровані до блиску, ніби лаковані… Ще вдох, ще крок, і от, раптом, поміж десятків спин, твоєму погляду відкривається кам’яна долина угорі… Побачити білий прекрасний силует Богородиці на вершині Подбрдо–це безцінний дар, адже розумієш, що якщо ти все-таки тут, якщо дійшов – отже, Вона дозволила… Не забувається це…
Як не забудуться гронарожевих орхідей, які несуть Їйукраїнці і німці, італійці і китайці, американці і росіяни, французи і поляки– мільйони християн різних конфесій з усього світу…
Як не забудуться п’янкі аромати лаванди і ладану, розмарину і сухих квітів гранату, що приносить вітер із садів, а може, з небес…
    Як не забудуться сльози і сміх дівчини Ріти з Сирії, яка так щиро благала Ісуса про мир в її країні і в світі, стоячи під величним бронзовим Хрестом, що раптом,з’явилась пахуча краплина, немов смола… Але хіба у бронзи буває смола? Ні, не буває. Це миро!.. 
Як не забудуться секунди цілковитоїчаруючої тиші на багатотисячній, переповненій вірниками площі перед амфітеатром, в момент винесення Святих Дарів…
Як не забудеться варте слово нашого священика про те, що не плакатись українцям, потрібно, шкодуючи себе та виправдовуючи власну гординю й себелюбство, а дякувати й творити бодай крихту добра щодень!.. 
Як не забудуться слова молодої жінки Терези зі Словаччини, яка, назавжди обравши цей край місцем служіння, розповідала нам, що на питання про свою вроду Богородиця відповіла дітям тоді, в перший день об’явлення: «Діточки мої, лише дар любові робить тебе гарним»…
Як не забудуться одкровення хлопців Майказ Америки та Джейка з Маямі, що тільки через молитви знайшли силу проти болючих залежностей – алкоголю й наркотиків… 
Як не забудуться зізнанняподружжя Ненсі і Патріка, мільйонера зі США, який не соромлячись розповів нам, що поки своїм богомвважавгроші – бувглибоко нещасним… 
Як не забудеться смак трунку прощення і оновлення у срібній чаші – смак причастя… 
Як не забудеться прохання мого маленького сина піднятись на гору Діви Марії ще раз!..
Як не забудеться ясна усмішка 11-місячного хлопчика Віктора, найменшого паломника у нашій групі, який, здається, й не знає, що можна плакати…
Як не забудуться зоряні, напоєні нічним диханням квітів, прогулянки цим невеликим селищем хорватів у західній частині Герцеговини,яке уславилося в другій половині ХХ століття явленням Божої матері…Меджигор’я, яке уславилося зміною не однієї долі…

На кованій огорожці біля статуї причіплені фотографії, листи і маленькі дарунки – стрічки чи камінці. Молитву чують вранішні роси, і сонце, і місяць, і дощ, і сніг – ця вершина не буває безлюдною. І вона, ця Меджигорська молитва,піднімаючи людину з колін, наче білі крила, летить над білою кам’яною вершиною, летить над оливковим старим садом, минає всі землі і всі моря, бо спішить до неба!..

« Мамина молитва наче білі крила…
На дорогах долі скріпить, піднесе. 
Мамина молитва, як цілюща сила. 
Сонечком засвітить, щастяпринесе.
Помолисямамоти за сина й дочку. 
Помолисярідна, за своїх внучат. 
Одягнисямамо в вишиту сорочку.
 І збирай родину за столом у сад…»

    Наш автобус вертав нас додому. Позаду лишились нові друзі – родина гостинного Бруно, корінного жителя Меджугор’я, якому окрім дару гостинності Господь дарував чудовий голос – він соліст церковного хору. Й у нас теж була спільна пісня після спільної молитви. А за вікном – то золото-осіння Хорватія з сотнями чудернацьких білих велетнів-вітряків та синіми-синіми озерами поміж скелястих хребтів, то кукурудзяно-яблучна Угорщина, що немов скатертина-самобранка зі своїм святковим смачнючим круасаном-Будапештом всередині.  Ми дивились і бачили. Ми хотіли запам’ятати кожну мить, щоб подумки колись пережити все знов. Ми везли додому благословення. Воно світилось радістю в очах й пахло трояндовим маслом і чайним деревом вервичок-подарунківдля найрідніших. Ми точно знали, що якщо дасть Бог, ми знову і знову будемо готові зібратись в дорогу. Бо немає нічого кращого, ніж пошуки любові і миру, за якими йдемо цими святими шляхами. «Ніщо ні для кого не є випадковим», - сказала Вона. Й ми кажемо щирі слова подяки Богородиці, нашим рідним, що проводжали й зустрічають, і тим, за ким ми йшли й хто свідчив нам. 
        Від імені групи паломників Закарпаття, що під духовним наставництвом о. Василя Копина та спільноти «Матері у молитві» здійснили поїздку до місця об’яви Богородиці у Меджугор’ї,  Ксенія ВІХАР
Жовтень, 2016 р.