Модний Валентинів час в Мукачівському театрі

14 лютого… Бордові, рожеві, фіалкові й малинові сердечка метеликами розлетілись попід стелю! В театральному фойє багато нових облич, всі йдуть парами! І кожен, такий несподівано сентиментальний, із томною посмішкою й видимим захопленням приймає від чарівних творців неординарного театрального шоу – Вікторії Кулішової й Тетяни Порохнавець – медовий пряничок у формі серця з написаним марципановою помадкою кодом любові… (за це спасибі магазину «Любимий» та кондитерам «Червоної гори»!!!) Й кожен гість, дещо замріяний й дещо схвильований, чемно стоїть у фотозоні, поки театральний фотограф вишукує найсолодший ракурс… Й кожен малює на світлині посмішку й подумки загадує бажання, бо розуміє, що хоча це й театр, проте кожна сцена – це експромт, й другого дубля не буде… 
Бо другий дубль в житті доречний не завжди. Принаймні, в такі дні, як Валентинів, чи, наприклад, день сватання, все одразу повинно скластися вдало. Певно, що саме так і вважає Гаврило Потапович Вареник – головний персонаж вистави, багатий, але простий козак, який за всяку ціну хоче потрапити в дворянство, і заради цього все в родині ладен перебудувати «по-модньому». Голову української родини, яка починає змінювати свої традиції, чудно зіграв Петро Коваленко. (До речі, претендент на здобуття престижної Мукачівської міської премії ім. Олександра Духновича у номінації «Театральне мистецтво») Актору, мабуть, ідеально пасує ця роль – він бо, Коваленко, справді, й зовнішністю, й харизмою власною, й голосом та поставою – завзятий козак, класичний українець, що любить порядок та пошану в хаті, а до того, на святковий час, щоб на столі був неодмінно гарячий вареничок до чарчини та ще … принади якої-небудь пані Дзвонарської до повної втіхи. («…Натрудився, значить, та й честі добився: подивіться, - це не карбованець, а мегдалія теліпається! Он то що! О!...») 
Та що ж поробиш, коли донька його, Зінька - дівчина «кров з молоком», яку красно й ладно грає Катерина Дунай – понад усе кохає й хоче вийти заміж за їхнього робітника Овсія («…Хоть би мені вже заміж швидше абощо! Так через Дзвонарську не оддадуть за простого, а од тих паничів, аж верне...»), парубка моторного й тілом, й розумом, так природно зіграного незворушним Русланом Аітовим («… Скажіть мені одно слово, і шабаш значить!»…) 
В той час потенційна мачуха дівчини («…Сваха анахтемська»…), кумедне міщанство якої  нам дуже оригінально показує на сцені Лілія Приходько, будує плани, як віддати падчерку за благородного панича – Сисоя Хододатовича, сина Перепетуї Дембицької. Ну, звісно, що вже самими іменами Михайло Старицький, про п’єсу якого йдеться, наразі, хотів висміяти великі примхи бідної шляхти. Проте успіх постановки залежить однаково й від трактовки ролей режисером-постановником, й від особистого прочитання свого героя актором. Так ось, у нашому випадку це симбіоз психологічного бачення драматизму даного водевілю режисером Веронікою Тищук з гламурно-комічною зовнішньою «глазур’ю», нанесеною Рудольфом Ланьо та Галиною Кутасевич. Сама лише поява цієї парочки – суцільна комедія й тому сміх у глядацькій залі стоїть відвертий.
Але треба віддати належне усій театральній команді – в цій роботі стільки продуманих «до ниточки» дрібниць, що цілком проста, може, навіть, й банальна річ, здається багатошаровою, й смакує нам, немов слоїстий, хрумкий «наполеон». Ну от, хоча би, така деталь, як точно кинута Вареником й майстерно впіймана Наталкою, його другою донькою, шапка. Малу бешкетницю «з кабанчиком» нам талановито показує Яна Дешко. Чи візьміть, наприклад, наймичку-заїку Вівдю. Це зовсім нелегка роль, адже як не перегнути палку в ситуації, де «сміх наполовину з гріхом»?.. Але Кристина Мочані не глузує над вадами нещасної, а навпаки, відкриває нам щось приховане за видимою недолугістю, що зачасти не кожен здатен розгледіти – кмітливість, тонкий гумор й, навіть, мудрість вбогої жінки. 
Або секундний жест, коли Перепетуя Дембицька, героїня Галини Кутасевич, ховає протерту рукавичку – як це багато мовою знаків і символів, скільки ж в ту мить губиться ілюзій!.. Гарна гра! (Й дуже цікаво ще й те, наскільки майстерно кожна актриса фарбує образ Перепетуї – адже у виконанні Людмили Лайкової ця роль так само захоплююча, але подана вже дещо інакше).  І у кожному випадку яскраво зіграно апофеоз жіночої чопорності, як каже донька Вареника, Зінька, «результат хвактурування за гроші»…
Реальні чоловічі прикрості, чи, як там кажуть «чоловічі слабкості»: неохайність, безпорадність, а при цьому ще й підкреслена гидливість – тонка, як завжди, гра Едуарда Ланьо характеризується своєрідністю вираження внутрішнього світу особистості та психологічного стану в зіткненні з зовнішнім світом. Смішно виглядає, але все цілком правдиво. («…Мамаша, так єто же совсем простая халупа, вон муха…»)
Цікаві костюми, підкреслений український колорит, дотепний народний гумор – за все спасибі! Гарно, що актори обійшлись без фонограм, це великий плюс в оцінці роботи колективу, адже Мукачівський театр не є музичним.  Ексклюзивом є і супер-розіграш, результати якого оголосив головний режисер театру, креативний Евген Тищук, натякаючи при цьому на схвальну щедрість адміністрації, в особі директора Юрія Глеби. Уявіть, ви виграли запрошення на одну, дві, три, чотири, чи п’ять (!) будь-яких  вистав на двох! Хороший маркетинг – це можливо незначне, але потрібне доповнення до хорошої акторської та творчої роботи колективу в теперішньому світі панування інформаційних технологій і реклами.
Окремо про надзвичайно зворушливу сцену батьківського благословення Вареником дітей – тут вже Петро Коваленко переконує у великій силі й мудрості народній, що віками ґрунтується на глибокій вірі. Це класно, що навіть смішна комедія у виконанні  мукачівців наповнена інтелектуальним гумором, і не є порожнім дублем у книжці коміксів.  
Сміятись і поважати – це краще, ніж просто сміятись. А сміятись разом з тим, кого поважаєш і любиш – це вже зовсім по-модньому! Тож, гарної весни театру і його глядачам! Зустрічаймо з любов’ю!.. 

Оксана Головчук
Світлини Петра Паровінчака