Кожна, щойно надрукована книга – новий всесвіт емоцій автора та читача. Таким позапросторовим і позачасовим є видання «Дзиґар» Мукачівської письменниці Тетяни Рибар. І хоч завдання годинника (дзиґаря) вести облік часу, авторці вдалося космічно абстрагувати читача, змусити затамувати подих, вникаючи у зміст написаного, повністю втратити відчуття часоплинності. Тримаючи книгу в руках, хочеться її дочитати, перегорнути останню сторінку, і аж тоді видихнути. Збірка цікаво структурована: містить оповідання, казки, новели, коротенькі прозові зарисовки, сентенції, поеми, білі вірші, пейзажну, філософську, інтимну, громадянську лірику, стилізовану поезію. Такий різножанровий спектр не дозволяє читачу занудьгувати, навпаки: інтерес зберігається до останньої сторінки. Щодо прози, то вона надзвичайно щира, довірлива, безманірна. Так, глибоку повагу та мимовільну сльозу викликають вдівець Петро і його син-інвалід Николка із новели «Йордан». Неймовірна сила волі обох («транспортний» винахід батька і величезне бажання сина навчатися серед здорових дітей) вражають. Мабуть, саме такого фіналу хотілося читачеві: хлопчик почав ходити, а це означає, що бажання вчитися – здійсниться (тільки шкода, що цього не завжди усвідомлюють абсолютно здорові діти). Чуттєвою є й зарисовка «Спокута», в якій дочка повторює долю матері: чекає на позашлюбну дитину. Здавалося б, такий аморальний з християнської точки зору вчинок потрібно засуджувати. Проте зовсім не осудом досягнуто повчальної мети: мати не проклинала дочку (як колись її саму її ж мати), не змусила позбутися дитини (як це було з нею самою, після чого довелося взяти цю дівчинку з притулку), а опустилася перед дочкою на коліна і «лагідно, як тільки вміла», висловила підтримку. ЇЇ гуманізм вищий, ніж осуд суспільства, адже нове зароджене життя не буде обірване, а отже, дівчина не спокутуватиме провину за вбиту душу. А ось оповідання «Качка з чорносливом» вчить, як потрібно довіряти навіть тій людині, котра, здавалося б, приречена бути поганою, не має жодних шансів виправитися. А з іншого боку: як приємно у новорічну ніч не тільки отримувати подарунки, але й щось дарувати (наприклад, приготовану з любов’ю печеню з качки – безхатькам). Народною дотепністю віє від гумористичних і сатиричних творів. І тут авторка (мабуть сама не здогадуючись) надає творам повчального змісту, змушує замислитись над тим, які мудрі істини пізнаються у процесі життя, приходять із досвідом. Оригінальними і філософськими є сентенції, котрі нагадують японську поезію танка, до прикладу: «Досвід, як стиглі яблука у доглянутому саду. Збирай і смакуй» або: «Час – пісок, причому для кожного з нас – золотий», і подібне. Безперечно, особливої уваги заслуговують поетичні шедеври. Надзвичайно співзвучними добі неоголошеної війни є вірші громадянського та політичного спрямування. Чудовою є лірика кохання. Неординарними ліро-епічні поеми, та неперевершеною визначається філософська лірика. На рівні медитації відчуваються всі переживання автора, адже у віршах виявляється надзвичайна імпресіоністичність: увага до кольорів, звуків, зорових образів. До прикладу, художня образність, метафоричність висловлень: «вимокле вечірнє місто довго вмощувалось під новим місяцем», «ходить годинник по замку – зимно йому» або «як акваріумні рибки – хмарки в небесах», чи «курить піпу солом’яна хата», а ось: «соком стиглої груші між пальців стекла сутінь», «Сьогодні осінь порозклеює афіші, Осушить день, як келих із вином», «душі наших кораблів чайками кружляють над водою», чи ж «вечір тече по стінах» і подібне, таке зриме і вловиме. Тонке відчуття дійсності, та разом із тим відсутність граней між сучасним і майбутнім – ось що захоплює, навіть заворожує, дозволяє переоцінювати власні здобутки.
З повагою, голова Закарпатського обласного об’єднання викладачів філологічних дисциплін закладів освіти,
що здійснюють підготовку молодшого спеціаліста, заступник директора з навчально-виховної роботи
Мукачівського кооперативного торговельно-економічного коледжу – Любов Долинська