-133x133.jpg "Спортсмени з Мукачева привезли нагороди з Кубків України з пауерліфтингу")
Видатний педагог, відомий тренер, один із засновників фехтування в колишньому Радянському Союзі, геніальний та фактурний ректор Львівського державного університету фізичної культури та спорту, професор Вадим Олексійович Андрієвський, якось після одного з виснажливих тренувань напередодні чемпіонату світу, на адресу свого унікального студента Василя Станковича, що ураганом увірвався в світову спортивну еліту, вимовив фразу, яка відразу стала крилатою й золотистим розсипом рознеслась по всім континентам: «Фехтуй та пам’ятай про мене!», натякаючи на неможливість спільного виїзду на змагання за кордон через максимальну завантаженість на основній та громадській ділянках роботи. І кожного разу, при проводах на престижні змагання корифей нагадував ту ж саму тираду , що вражала своїм об’ємним змістом: «Фехтуй и помни обо мне!». Він же, як ніхто інший, таким чином охарактеризував В.Станковича: «Фігура Аполлона, не зворушлива нервова система, залізна витримка й неабиякі бійцівські якості». І знов влучив у десятку. А далі - докладніше й ось чому: уродженець Срібної землі, дворазовий срібний призер Олімпійських ігор, п’ятикратний чемпіон світу, незмінний переможець Кубку Європи з 1969 по 1977 роки, заслужений майстер спорту СРСР Василь Васильович Станкович, визнаний у 1969 та 1971 роках французьким журналом «Ескрім» еталоном фехтування на рапірах, 25 квітня в рідному Давидково відзначає особисте свято – 72 - річчя з Дня народження.
Отож, згадаймо путі тріумфального сходження на вершину спортивної слави капітана збірної команди рапіристів колишнього СРСР Василя Станковича, якого невипадково спортивні журналісти відносять до категорії: «Людина-легенда».
Виріс у Новому Давидкові, поблизу міста Мукачево, в сім’ї інтелігентів. У дитинстві виявляв неабиякі здібності, в тому числі і в спорті. Грав в складі футбольної команди «Колос» Н. Давидково в амплуа воротаря. Після закінчення середньої загальноосвітньої школи, успішно склав екзамени та був зарахований студентом Львівського інституту фізкультури, за збірну футбольну команду якого виступав продовж занять в цьому навчальному закладі. Проте, знайомство з видатним тренером, тодішнім завідувачем кафедрою фехтування Вадимом Олексійовичем Андрієвським наклав відбиток на подальшу долю нашого земляка. Він угледів у майбутнього еталона по фехтуванню на рапірах, неординарні фізичні данні, рідкий тип нервової системи і неабиякий природній дар. Отже:
-1962 - 1966р.р., Львівський державний інститут фізичної культури; чемпіон Центральної ради ДСТ «Буревісник»;
-1967 – 1968р.р., СКА Львів, чемпіон ЦСКА;
-1968р.- у фіналі першості СРСР не залишає жодних шансів на перемогу олімпійським чемпіонам Токіо Герману Свєшнікову, Віктору Путятіну, Юрію Сісікіну, Юрію Шарову та чемпіону світу в командних змаганнях Валерію Лук’янченко. До речі, перед останнім двобоєм з Г.Свєшніковим, коли вже доля золотої медалі першості Радянського Союзу практично була вирішена і цей поєдинок не впливав на розташування місць, мукачівець Шандор Батизі, знаний в спортивних колах фахівець, підбадьорюючи В.Станковича, сказав: «Потрібно виграти бій, щоб ніхто не мав жодних сумнівів, щодо абсолютної перемоги». І вона відбулась. Таким чином, не випадково спортивні видання тих часів результати змагань подали в статті під гучною назвою: В.Станкович – збірна СРСР 5:0.
1968 і 1972 – срібний призер Олімпійських ігор в Мехіко та Мюнхені в командних змаганнях. Чемпіон світу 1971 року в особистих, та чемпіон світу 1969, 1970,1973,1974 років у командних змаганнях. Срібний призер першості світу 1969 в особистих змаганнях, друга і третя сходинка п’єдесталу пошани світових першостей 1975 та 1971 років у команді. Бронзова нагорода на чемпіонаті світу -77 у Буенос-Айресі, до аргентинської столиці команда була в повітрі 26 годин, а наступний день, без адаптації, старт змагань. За таких умов отриманий результат був більш ніж пристойний.
В активі спортсмена яскраві перемоги на Спартакіаді народів СРСР 1971-го року та ще дві – на першостях Радянського Союзу, крім вже описаної. Тут, об’єктивності раді, потрібно зауважити: рівень учасників вітчизняних змагань завжди був настільки високим, що їх називали малими першостями світу.
Наш іменинник, а він нагороджений багатьма орденами та медалями, досягнувши піку спортивної слави, вирішив, незважаючи на прохання тренерів збірної, завершити спортивну кар’єру і поступитись місцем в ній представникам молодшої генерації, товаришам по команді, Сашку Романькову та Володі Смирнову, майбутнім чемпіонам світу.
Отриманий досвід та наявний авторитет Василя Станковича не залишились поза увагою функціонерів. Його запрошено до роботи зі збірними командами України, Радянського Союзу з фехтування на рапірах, яку після провального виступу (сьоме місце на чемпіонаті світу) за один олімпійський цикл 1985-1988р.р. вивів у переможці Олімпійських ігор-88.
А попереду нашого земляка ще очікували збірні Угорщини, Індонезії, напрацювання в провідних клубах Кувейту, Сполучених штатів Америки. І всюди неподільний авторитет, професіоналізм, інтелігентність та добрий гумор і, не в останню чергу, щирість пана Василя викликає у всіх, з ким зводила доля, незалежно від кольору шкіри, національності, релігійних уподобань, соціального стану, віку підросткового чи похилого, не тільки приємні спогади, але й неоціниме почуття вдячності.
І ще один штрих. У 2006 році, даючи інтерв’ю телеведучій «М-студіо» й відповідаючи на чергове її питання: «Фехтування це спорт, або мистецтво?», В.Станкович, не гаючи часу, миттєво зреагував: «Звичайно мистецтво, у яскравий світ якого мене ввів неймовірно вимогливий як до себе, так і до своїх учнів, неординарний, жорсткий, в окремих випадках навіть деспотичний, безкомпромісний, в той же час геніальний і завжди принциповий Вадим Олексійович Андрієвський, за що йому моя безмежна шана й повага»…(Зазначимо: Метра не стало 12 січня 1994 року, а його учні, яких життя розметало по цілому світу і кожен із них, в нових умовах, нових країнах створив власне ім’я, досягнувши вершин загального визнання в підготовці спортсменів найвищого гатунку, щорічно злітаються в місто Лева на міжнародний турнір з фехтування пам’яті В.О.Андрієвського, віддаючи належне цій легендарній постаті на теренах колишнього СРСР та України).
Поза межами прямого ефіру ми повернулись до епізоду, що стався на заключній фазі Олімпіади-1976 в Монреалі, в двобої нашого земляка (особисті змагання) з італійцем Фабіо Дель Дзотто, перемогу над яким просто вкрав аргентинський суддя, чомусь двічі «помилившись» на користь суперника, тож, позитивний для італійця результат дав йому змогу вийти на перебій за перше місце з О. Романьковим та виграти олімпійське золото… , яке по праву мало б належати нашому земляку. Але, як то кажуть, суддів не судять…
Проте, все минає і я сподіваюсь, що при зустрічі з феноменальним Станковичем, ми обов’язково заскочимо в затишну кав’ярню і за філіжанкою чорного напою та півдеци, обох закрутить вир нескінчених спогадів із минулого про перепитії земного життя-буття.
Григорій Куруц, майстер спорту