Його прізвище золотими літерами записано в когорту невтомних будівничих Срібної Землі
5 лютого на 85-у році життя перестало битися серце Михайла Волощука.
Він увійшов у новітню історію Закарпаття та України як досвідчений громадсько-політичний і державний діяч. Майже 15-ть років представляв область в українському парламенті. До цього крокував поступово і послідовно.
Народився в багатодітній верховинській сім’ї 10 листопада 1934 року в селі Майдан на Міжгірщині. Закінчив Мукачівський кооперативний технікум, а потім Львівський торгово-економічний інститут в 1957 році, а згодом – Академію суспільних наук.
Помітивши його знання, здібності до громадської діяльності, колеги запропонували йому посаду завідуючого відділом організаційної роботи райкому ЛКСМУ одного з центральних районів міста Львова, згодом його було обрано секретарем райкому ЛКСМУ, а відтак – львівського міськкому.
В 1959 році Михайло Юрійович очолив відділ пропаганди та культурно-масової роботи, а невдовзі його було обрано другим, а після і першим секретарем Закарпатського обкому комсомолу.
З 1963 року Михайло Юрійович аспірант Академії суспільних наук, кафедри політекономії. Тут він здобуває ступінь кандидата економічних наук, стає доцентом. В 1966 році повертається на рідну Верховину. На Волівеччині його обирають першим секретарем райкому партії. Щоб вивести Волівеччину з економічної депресії і забезпечити людей роботою та заробітками Михайло Юрійович спрямовує зусилля команди на промислове будівництво. У Волівці та Жденієві відкриваються заводи «Електрон». Для нього це була титанічна праця, постійні поїздки в Київ та Москву. Потрібно було переконати можновладців у економічних перспективах району, щоб надійшли інвестиції. За три роки на Волівеччині було споруджено сто об’єктів, за що недоброзичливці прагнули звільнити Михайла Юрійовича з посади. Натомість, з 1970 по 1974 років його переводять на посаду інспектора ЦК КПУ, а невдовзі він очолює Закарпатську обласну раду і її виконавчий комітет.
З іменем Михайла Юрійовича пов’язане будівництво газокомпресорної станції у Волівці, зведення якої передбачалося у ГолятиніМіжгірського району. Паралельно у районному центрі виростають середня школа,
райлікарня, дитсадок, магазин, багатоквартирні будинки, які зводять німецькі будівельники, а люди отримують нові робочі місця.
В 1974 році, коли Михайла Юрійовича було обрано обласним головою на Закарпатті почався економічний ренесанс. В Ужгороді будуєтьсяаеропорт. З угорськими колегами закладається «Сад дружби», який славився високою агротехнікою і куди приїжджали за досвідом з усього СРСР. Посаджений українсько-угорський «Сад дружби» був відомим і у Європі. Делегації, що приїжджали на Закарпаття або в Україну в той час обов’язково відвідували цей сад, як символ українсько-угорської дружби.
На долю Михайла Юрійовича випав клопіт необхідності заборони будівництва Пістрялівської РЛС – небезпечного економічного об’єкта.
На той час під Мукачевом вже багато років існувала РЛС «Шипка», яка відстежувала запуск ракет країнами НАТО. Та її потужність воєнне відомство вважало недостатнім.
Москва розпочала спорудження надсучасного об’єкта. Хто виділив під будівництво цього об’єкта землю не з’ясовано і до сьогодні. Будівництво йшло швидкими темпами. Рубали ліс, прокладали шляхи, монтували комунікації. Населення краю обурилося безцеремонністю воєнного відомства. Тодішнє обласне керівництво не змогло вчасно оцінити і спрогнозувати ситуацію, яка набрала неочікуваної реакції в краї. З цього приводу було проведено референдум. В результаті, за один тиждень проти будівництва РЛС підписалося майже все доросле населення нашого краю. Детально про ці непрості часи розповідається в книзі «Ветерани – старійшини Мукачівщини» в матеріалі Михайла Волощука «Пістрялівська РЛС. Початок і кінець».
Дві п’ятирічки (1975-1985 років) стали найбільш плідними в економічному і соціально-культурному розвитку Закарпаття. Було створено 52 тисячі додаткових робочих місць. Запрацювало близько 30-ти філіалів великих промислових підприємств індустріальних центрів (Київ, Москва, Новгород, Харків).Почалося будівництво нових заводів: в Ужгороді – «Електродвигун», у Мукачеві – «Карпати», у Перечині й В. Березному – «Стеатит». Одночасно з цим, відкривалися нові ПТУ, в яких налагоджувалася підготовка необхідних кадрів. Оскільки трести «Закарпатбуд», «Міжколгоспбуд» не встигали освоювати зростаючі обсяги і капіталовкладень і робіт, Михайло Юрійович ініціював у 1974 році розширене засідання облвиконкому з участю причетних до цієї галузі членів Уряду і керівників області. Після цього розпочато спорудження заводів з виготовлення залізобетонних виробів (Ужгород, Мукачево, Рокосово), баз механізації, автотранспорту, створені нові трести: «Сільбуд», «Курортбуд», й будівельні управління. Йде розширення мережі соціально-культурних об’єктів.За 5-ть років було побудовано шкіл на 37 тисяч учнівських місць, з них за рахунок держави – менша частина, а більша (22 тисячі місць) – за кошти колгоспів, радгоспів, промислових підприємств.
За весь повоєнний період влада вклала в область 6 млд. карб. інвестицій. Із них 3 млд. карб. вкладено за 10 років, коли облвиконком очолював Михайло Юрійович Волощук.
Однак, новаторський стиль Михайла Юрійовича тоді не завжди сприймали з розумінням й підтримкою деякими надто консервативними керівниками (партійні й господарські). Інколи ініціативи Волощука розцінювалися як нереальні, передчасні, а то, й шкідливі.
У грудні 1980 року ЦК партії направив першим секретарем на Закарпаття свого ставленика Г. Й. Бандровського, і Михайла Юрійовича переводять проректором в УжНУ. Більшість його прихильників та послідовників вважали несправедливим таке переміщення управлінця найбільшого рангу. Як проректор, що відповідав за спорудження нового навчального корпусу університету він зумів забезпечити його будівництво. Сьогодні ця будівля монументальновисочить над Ужгородом.
Як голова Закарпатської обласної ради та облвиконкому і народний депутат України майже до серпневого контрреволюційного перевороту (1994) в Москві, Михайло Юрійович спрямовував зусилля ради у цей перехідний період на те, щоб, через застосування гуманних важелів не допустити в краї стихії безпорядку, хаосу, стримати деструктивний, руйнівний вплив псевдодемократичних сил, зберегти десятиліттями сформовані зрілі, досвідчені кадри, розширити передумови для здійснення прогресивних реформ в економіці й соціальній сфері, прикордонному співробітництві.
В тих екстремальних умовах виявилася висока відповідальність, самовідданість Михайла Юрійовича, його вміння працювати з людьми, цінувати їх здібності, реально аналізувати ситуацію, передбачати розвиток подій, вірно орієнтувати кадри, запобігати дезорієнтованості.
Рефреном звучать слова голови Закарпатської ОДА Геннадія Москаля та голови Закарпатської облради Михайла Рівіса про Михайла Волощука: «На його долю випало керувати нашою областю в найскладніший період, коли відбувалася соціально-економічна реорганізація в результаті розпаду СРСР і починалося будівництво незалежної, самостійної держави – України. В 1990 році, коли економіка впала, він намагався уникнути конфліктів. Йому вдалося зберегти у нашому багатонаціональному краї дух толерантності… Про довіру людей свідчить неодноразове обрання його депутатом Верховної Ради України. Загалом він – яскравий приклад того, що за будь-якої системи можна залишатися людиною і працювати на благо своєї малої батьківщини».
Автори вважають, що життя і діяльність М. Ю. Волощука має служити прикладом для наслідування сьогоднішнім та прийдешнім поколінням тих, хто буде при владі.
Михайло Юрійович, перебуваючи на пенсії, продовжував жити проблемами Закарпаття, на усіх рівнях боронив інтереси нашого краю. І не тільки як голова Асоціації депутатів краю усіх рівнів, а й як справжній патріот і просто як мудра і чесна людина.
Саме зараз, коли його не стало, він заслуговує об’єктивної, справедливої оцінки і визнання його невтомної будівничої і патріотичної політичної діяльності. На будь-якому посту після піднесення і переміщень, шанований народом, відзначений владою і цькований фарисеями від влади перевертнями і просто звичайними заздрісниками, він зберігав витримку, поводився гідно, жив скромно, відверто дивився людям у вічі.
Незважаючи на хворобу і зайнятість, знаходив час бувати на Мукачівщині в раді ветеранів, з якою тісно співпрацював, допомагав президії та комітету старійшин проводити роботу з питань соціального захисту населення і патріотичного виховання підростаючого покоління. Приймав безпосередню участь у засіданнях президії, ради, і був нашим справжнім порадником і другом.
Заслуги талановитого українського політика, державного діяча, народного депутата України, кандидата економічних наук, почесного ректора УжНУ відзначено орденами «Трудового Червоного Прапора», «Знак пошани», «За заслуги ІІІ ступеня», князя Ярослава Мудрого, Почесними грамотами Верховної Ради та Ради Міністрів України.
Михайло Юрійович Волощук вважав, що корені його досягнень проросли з батьківських настанов та менталітету русинів-українців.
Його життя - наша історія, а він - наша совість, обпалена, але не знівечена. Той, хто його знав, працював поряд, чув його виступи в Парламенті, на сесіях ради, пленумах, знають, що він завжди керувався любов’ю до рідних Карпат, гір і долин. Інтелігентний і без амбіцій. Йому все під силу, бо породила його Верховина, яка зберегла свою толерантність, взяту від дідів і прадідів.
Таким він залишиться в наших серцях. Мукачівська рада ветеранів сумує, бо Срібна Земля втратила справжнього сина і поділяє біль непоправної втрати з рідними і близькими покійного.
Почесні ветерани України
Голова Мукачівської райради ветеранів України І. Д. Качур
Відповідальний секретар Ф. Кінч