Осінь говорить нам багато. Щось ми збагнемо зараз чи пізніше, а щось – дивує кожного жовтня по-новому… Щось почуємо в кружлянні журавлиних ключів і шепоті золотих кленів. Але птахи відлітають, а річки відносять від нас кольорове мереживо, скільки б не ткав його листопад … Та осінь, хоче залишитись! Хоче бути написаною. І якби пори року ділили собі письменників і філософів, осінь узяла б собі Мирослава Дочинця…
Весна не була б проти – вона кличе легкість своїм салатово-блакитним жанрам.
Зима обирає крижану довершеність вічних, але холодних постулатів.
Літо не задумовується, воно просто світить, квітне і пише нам щастя.
А в книгах осені густа патока істини пахне свіжим медом. Барви такі насичені, що кожному слову потрібна окрема уважність. Кожне слово – цілий світ, ціла історія. Й ти читаєш ковток за ковтком, як гарячий чай. Обпікаєшся, але продовжуєш, бо ця гарячість наповнює всього тебе і розливається усвідомленням такої теплої життєдайної думки – ти ніколи не сам у всесвіті! Відчуття, мрії, сили – все це безкінечне, як вітер і дощ. Ти не сховаєшся, але і не змокнеш. Ти не застудишся, але і не залишишся сухим. Бо все повторюється у кожному серці. Відлуння сказаного і відчутого пробуджує в тобі життя віри і надії.
Його книги, як осінь, вчать радуватись . Ловити наповненість тиші. Чути струни доброго ранку в росяному павутинні. Бачити, що хризантема, вливаючи насичено-бордове своє сяйво в заворожений осінній сад, розтоплює любов’ю білі кристали паморозі.
Зустрічі – це дар. Зустріч Мирослава з Андрієм Вороном – благословення. І спасибі Господові за те, що Його воля була, аби через ту їхню зустріч – молодого журналіста і сивого старця – ми всі – тисячі, мільйони нас – теж зустрілись з Добром.
На полицях осені, як і на полицях бібліотек – щедрість землі і Бога. «Вічник» – це молитвослов самого життя. Й тут не обманешся – без якогось внутрішнього благоговіння взяти книжку до рук не вдається. Це ота тонка енергія, надих втілений, живий. Як ікона, що є у хаті, так і зображення сивого величного чоловіка, велетня духу на обкладинці… І метелика – як невловимість чистоти і часу…
Мине зима. Зігріта веснами душа відтанцює ще одне літо. Осінь наповнить твій кошик каштанами, а двір мріями й ти, радуючись довгим вечорам, знову відкриєш «Вічник» – бо мрії теж потрібно пригощати…
Варшава, Будапешт, Київ, Львів… Ужгород, Мукачево, Тячів, Хуст, Рахів… Запитання, зізнання, спогади, посмішки і, навіть, сльози, розповіді і секрети читачів, і самого Мирослава, який наповнює багажник книжками, сідає за кермо і вирушає в чергове паломництво. Землі зустрічають письменника білим димом осінніх городів, затишком зігрітих ватрою осель і вдячністю людських сердець. І в цих вояжах, в цих дорогах Мирослав теж міняється – він не такий, як був, він сміється, він жартує, він щасливий!..
Нехай так буде. «Многії літа», «Вічник», «Криничар», «Горянин», «Синій зошит» – будуть завжди. Вбираючи собі щось з них – і ми маємо щастя повторитись.
Оксана Головчук